Про нас пишуть

. ДИВО-МУЗЕЙ НА УКРАЇНСЬКО-РУМУНСЬКОМУ КОРДОНІ

Це була звичайна робоча поїздка Михайла Кузменюка на Буковину. Ще напередодні Нового року він сказав мені, що їздить на малу Батьківщину приблизно раз на два місяці. Отже, найближча поїздка планувалася на середину січня. От я і включив її у свій робочий план. Зі Львова до Чернівців ніби ж недалеко! Як потім вияснилося, це було вірне рішення. І перш за все тому, що ця поїздка у рідні місця виявилася... останньою в житті севастопольця Кузменюка. Смерть нерідко забирає, краде у нас хороших людей підло, без попередження. Ось і цього разу... Як мені про це тепер писати? Наголошувати, що втрата болісна? Це й так зрозуміло. Для краєзнавців Буковини Михайло Ілліч був символом затятості, «просунутості» і вірності справі. Навіть символом діяльної зрілості, бо більшості його колег-однодумців вже давно перевалило за 80... А для мене? Одна лише ломка планів викликала у мене справжній шок. А у нас стільки всього було заплановано на буковинських теренах — на весну, на літо! А на кримських скільки!

... Та повернемося у той далекий січень. «Журналістське підсилення» моєю скромною особою було, мабуть, не зайвим для пана Кузменюка. А вже щодо мене самого, то й говорити нічого. Завдяки севастопольцю і його умінню розповідати, я постійно робив для себе все нові і нові відкриття. По-перше, відкрив для себе таке цікаве явище, як Чернівецька маланка. По-друге, багато дізнався про зйомки відомого фільму-концерту «Червона рута» (1971). А головне, без Михайла Кузменюка я б не потрапив у Старий Вочинець і не побачив би унікальний музей, створений ще у 1957 році скромним сільським учителем Іваном Топалом. А так до наших послуг було авто Кузменюка, яке він на зворотньому шляху планував завантажити старовинними речами, тобто новими експонатами для севастопольського музею. Не вперше здійснював Михайло Ілліч подібний спецрейс «Буковина — Крим»; це просто я був уперше свідком звичайної робочої поїздки севастопольського подвижника. Погода того дня була надзвичайно гарною — коли виглядало сонечко — іскрився сніг, а пухнастий іній на деревах уздовж автотраси постійно нагадував про пік зими. Щоправда, просуваючись у напрямку румунського кордону, ми, час від часу, в’їжджали в зону густого туману. Це також додавало поїздці неповторного місцевого колориту.

ЦЕНТР СТАРООБРЯДЦІВ СВІТУ

…Трішки в стороні від нашого маршруту залишалося відоме старовірське село Біла Криниця. Нагадаю, що російські старообрядці (відомі під назвою липовани) прибули на Буковину у 1760-1780 роках. Тоді їхні поселення з’явилися в трьох повітах. Австрійська влада, зацікавлена в заселенні Буковини, прихильно ставилася до старообрядців. Цісарським патентом Йосиф-II звільнив липован від податків на 20 років і гарантував свободу віровизнання. За невелику плату переселенці одержали землю, були звільнені від панщини, а також на 50 років від військової служби. На базі чоловічого білокриницького монастиря було створено у 1844 році єпархію, а з 1846 року ієрархію на чолі з митрополитом (Білокриницьку митрополію), яка висвячувала священиків і єпископів для старообрядців усього світу. Історією цього села я цікавився давно. Дізнавшись про це, Михайло Кузменюк сказав, що на зворотньому шляху, можливо, заїдемо на пів-годинки в Білу Криницю. А поки що нам треба поспішати, адже нас цікавить село Старий Вовчинець, воно знаходиться майже на українсько-румунському кордоні, і опинитися там бажано якомога раніше.

Тільки прибувши, я зрозумів — чому саме. Адже музей був надзвичайно великим за розмірами, щоб усе подивитися, треба чимало часу. А ще ж треба посплкуватися з самим Іваном Касіяновичем, — останній точно приберіг щось цікаве для Криму!

П’ЯТДЕСЯТ П’ЯТЬ РОКІВ ПОДВИЖНИК ЗБИРАВ ЕКСПОНАТИ…

Коли Іван Касіянович розпочав свою екскурсію, нам було ще тепло. Але потім ставало все холодніше і холодніше, бо опалення в музеї — фактично ніякого. Та й сам музей — це не що інше, як приміщення колишньої школи, яка тепер, після побудови нового ліцею, стала непотрібною для навчання. Зате старе приміщення виявилося просто незамінним для такого унікального музею, на організацію якого пішло понад 55 років. Самі розумієте — таких музеїв в Україні або дуже мало, або… нема зовсім. І якби не кримський подвижник Михайло Кузменюк, я про таке диво міг би й не знати! А так я не лише насолоджувався оглядом експонатів, але й постійно аналізував, думав… Скажімо, про те, що концепція музею значною мірою залежить саме від його творця. І це при тому, що нікуди не дінешся від кісток мамонта, давніх камяних сокир та пристосувань для здобування вогню. Данину цьому періоду Іван Топало віддає щиро. А ось радянського періоду інший, більш кон’юнктурний, творець музею міг би й уникнути. Думаю, на території Галичини ймовірність такого «безрадянського» варіанту була б значно більшою, ніж на Буковині. Проте, Іван Касіянович, вірний син Буковини, отримав радянське виховання, тому має власну концепцію музею, а не галицьку, — періоду незалежності. Щоправда, і тут в ньому обізвався українець. Скажімо, вхід до «радянського» залу прикрашає маловідомий вислів Карла Маркса:

«У незалежній державі недержавною мовою має право говорити гість, полонений або окупант». Заради об’єктивності Іван Топало дає інформацію по кожному з історичних періодів. Є спеціальний стенд. Скажімо, під час перебування Старого Вовчинця у складі Молдовского князівства (1359-1774) тут була збудована одна церква і одна дзвінниця. Досить плідним був австро-угорський період (1774-1918). За цей час в селі було збудовано дві школи, одну церкву, одну дзвінницю та одну бібліотеку. Мовою викладання, до-речі, була українська! Румунський період (1918-1940) був малопродуктивним і, на щастя, коротким. Нічого не будувалося, ось тільки українську мову заборонили, увівши замість неї румунську. В радянський період (1940-1991) таки дещо будувалося. В селі зявився один клуб, один медпункт, одна школа і одна бібліотека. Мовою викладання була українська. Період незалежної України (1991-2013) міг бути і більш продуктивним. Але таки з’явився один ліцей замість старої школи, а також нова дзвінниця. Ну, й на українську мову ще поки ніхто руки не здіймав. Це ж Буковина, а не якийсь там Донбас чи Одеса...

Потім Іван Касіянович розповів нам цікаву історію про те, як місцеві українці спробували назватися румунами аби не йти у бій «За Родину, за Сталина!», бо ж посилали їх на ворожі кулемети точнісінько так, як і на Чернігівщині, Черкащині, Вінничині... Геніальна «стратегія» маршала Жукова передбачала максимальне скорочення чисельності українців на щойно визволених від гітлерівців територіях. І люди про це знали. Ось буковинці вирішили «відкосити» від проривів і штурмів висоток, тим паче, що їм усі двадцять років румунської окупації втовкмачували, що вони румуни. Але радянська влада була дуже пильною. Усіх «халявщиків» направила в табори ГУЛАГУ. Мало хто повернувся додому... Цій трагічній історії присвячена ціла музейна кімната і великий стенд.

ПИСАНКАРСЬКЕ ДИВО

Незадовго до своєї буковинської поїздки ( якщо не помиляюся, в листопаді 2012 року) я відвідав музей писанки в Коломиї. Враження були чудовими! Але й тут, у Старому Вовчинці було чим помилуватися... Про історію своєї великої колекції Іван Касіянович розповідає так:

— Років 25 тому разом із вихованцями поїхав на екскурсію до Коломиї, відвідав відділ писанкарства місцевого краєзнавчого музею. Милуючись рукотворним дивом, загорівся ідеєю зібрати таку ж колекцію для шкільного музею. Тим паче, знав — у селі живуть справжні майстрині-писанкарки — Веронія Вакарюк, Ганна Каменюк, Фрозія Червінська. По приїзді зібрав по сусідах перший десяток розписаних узорами яєць, другий… Односельчани, довідавшись про моє захоплення, почали самі пропонувати свої «скарби». І це продовжується донині… Зараз у музейній експозиції — понад три тисячі писанок. Їх кількість щороку зростає. Після Великодня мені навперебій пропонують свої знахідки школярі із Кам’янки, Багринівки, Нового Вовчиця, Черепківки, Слобідки, інших сіл, які навчаються в ліцеї. Передають розписані дива писанкарки з Купки, Корчівців... Вже розмальовують писанки для музею дочка покійної Вероні Вакарюк — Марія Оленюк, а ще її приятелька Світлана Вакарюк… Кожен новий витвір мистецтва додається до експозиції. За писанками можна вивчати нашу історію. Писали писанки обов’язково на сирих яйцях, щоб зберегти животворчу силу. Ними обмінюються, обдаровують, виявляючи свою прихильність. Українській писанці не властива реалістична чи натуралістична передача навколишнього світу, розпис її умовний. Найбільш давнім мотивом в орнаментах вважається сонячний знак — крапка, коло, хрест, павучок, зірки, (три-, чотири-, шести- та восьмипроменеві). А ромб в орнаменті вважається символом родючості. Триверт, тризуб… Ці знаки в давні часи мали містичне та міфологічне значення, вважалися символами руху Сонця, плодючості, вічного продовження життя. В деяких варіантах тризуб відомий і як «древо життя» — батько, мати, дитина. Цей символ був надзвичайно популярний у мистецтві Київської Русі. Чи не тому князі Рюриковичі взяли його своїм гербом?..
Вершиною експозиції є спеціальний дерев’яний хрест, заповнений шістьма сотнями писанок. Про це диво Іван Касіянович розповідає з видимим задоволенням:
— Там, якщо точно порахувати — 640 писанок! Ми готувалися до міжнародної виставки з писанкарства і вирішили показати людям щось оригінальне. Показ відбувся в румунському консульстві у Чернівцях два роки тому. Побачили цей хрест чернівчани, львів’яни, івано-франківці, а також багато іноземців: німці, поляки, чехи, словаки, румуни, болгари, громадяни США, Канади та Аргентини...

В Україні, крім Старововчинецького, як я вже згадував, є Музей писанки в Коломиї, а також Державний музей українського народного декоративного мистецтва, де зібрано майже 4 тисячі цих дивних витворів. Там прекрасні умови для зберігання. Коломиї пощастило теж, бо там побував Віктор Ющенко, який розпорядився звести окрему споруду для музею. А ось у Старому Вовчинці колекція писанок (не набагато менша — 3 тисячі штук!) зберігається завдяки ентузіазму однієї лише самовідданої людини, яка ніякого заохочення за це не має. Українська писанка — явище культури, в ній сутність національного духу! Добре, що народжує наша земля час від часу таких окрилених і жертовних людей, як Іван Топало. Погано, що ми традиційно мало цінуємо діяння подвижників.
КРАЄЗНАВЦІ ВІД БОГА, А ВЛАДА — НА ЯКУ ЗАСЛУЖИЛИ…

Гортаю зошит, де Іван Топало скрупульозно записує все найцікавше в історії власного музейого дітища. Виявляється, за минулий 2012-й рік зафіксовано... 8256 відвідувачів! Це не так вже й мало, якщо врахувати віддаленість музею від Чернівців і решти України. В червні, до речі, було найбільше відвідувачів — 1.240, у лютому найменше — 321. Біля тридцяти екскурсій в місяць, тобто практично щодня є організовані відвідувачі. Був приємно здивований тим, що в музеї знайшлося місце для кількох примірників «Слова Севастополя» і «Кримської світлиці». Очевидно, і тут не обійшлося без пана Кузменюка — повпреда Криму на Буковині і Буковини в Криму. Тепер «світлички» в музеї стане ще більше, бо і я завіз дещо.

Намагаюся зафіксувати в памяті всі музейні експозиції: найдавніший період, населення, одяг, вишивка, писанкарство, екологія, пам’ять про репресованих, старовинні скрині, вози (заносили в розібраному вигляді), старовинний посуд, кіно, теле— і радіоапаратура середини минулого століття, навіть доїльна установка «Даугава». виготовлена Латвії, якої вже давно нема в аграрних господарствах області…

Потім фіксую, записую болі Івана Касіяновича. Може, хтось колись поспівчуває та допоможе? А поки що лише мій диктофон зберігатиме для нащадків емоції старого вчителя:

— Я постійно нагадую і прошу місцеве начальство: дайте кошти, щоб зробити огорожу! Бо металічна сітка, поставлена п’ять десятиліть тому, дуже поржавіла. Якби була огорожа, я б за свої кошти зробив криницю з журавлем, а також стодолу. І браму на колесах. Та нема, виявляється, коштів на сітку… А 350 тисяч на оформлення фойе в ліцеї знайшлися! А на огорожу треба було набагато менше…

* * *
Потім ми повечеряли ( чи це був такий пізній обід?) і вирушили у зворотню дорогу. На жаль, не встигали вже заїхати в Білу Криницю, бо не хотіли повертатися в Чернівці надто пізно. За звичкою я увімкнув свій диктофон аби записувати вже не вчителя із Старого Вовчинця, а севастопольця Кузменюка. І добре, що зробив цей запис, бо він з огляду на передчасну смерть Михайла Ілліча, став маже історичним:

— Ну, як, сподобалося в музеї? Про Івана Топала свого часу написала Олексадра Приходько, голова чернівецького літературного об’єднання "Витоки". Вона написала, що він ще хлопчиком збирав різні цікаві речі, навіть етикетки з сірникових коробок. А тут, у Старому Вовчинці, він став директором школи і міг вже на власний розсуд розпоряджатися великою шкільною територією, приміщеннями. Тільки другий рік, як його відправили на пенсію — кажуть, надто вже підтримував «помаранчевих»... Тепер йому складніше, але ж головна справа зроблена! Знаєте, для місцевих жителів часто старі речі не мають великої цінності. У містах їх просто викидають. А в селі за звичкою, складають те, що непотрібно, на горищі. І тому я люблю бувати на горищах — ви не уявляєте, як багато цікавого там можна знайти! А тепер вже за деякі речі люди можуть і гроші попросити... Бо життя наше комерціалізується. Проте, мені, зазвичай, щастить. Пам’ятаю, тут на Буковині їздив до своїх друзів, а коли вже повертався додому, то перед Сторожинцем пригальмував, бо побачив, що жінка вагітна йде. Я вирішив її підвезти (як вияснилося, вона саме йшла в лікарню). А по дорозі розпитую: "Як ви живете?" — "Живу з чоловіком, збудували нову хату..." — "А мама де живе?" — "Мама залишилася в старій хаті..." — Ага! Ось тут у мене вже прокидається професійний інтерес... "Старі речі збереглися?" — "Та дещо збереглося..." Я залишив їй свій телефон, мовляв, якщо знайдете якусь стару, непотрібну річ, то зателефонуйте мені... Тільки-но з племінником виїжджаємо з Чернівців, аж тут вона телефонує! Ми розвертаємося і їдемо до них. Зібрали вони для мене чимало, а я ще й попросив дозволу полізти на горище. Там була шкатулка, зроблена з поштових листівок, кошик старий, і ще багато-багато цінних дляцікавість до експонатів зявляється тоді, коли люди вже щось побачать мене речей. Я там зібрав два чи три мішка експонатів для свого севастопольського музею.

— Пане Михайло, ви вже самі фактично стали музейним працівником. Скажіть, якому відсотку людей цікаві зібрані вами експонати?

— Цікавість до експонатів з’являється не відразу, а лише тоді, коли люди вже щось побачать... Багато людей не уявляють, що собою являє мій музей в Чорноріччі. Вони не очікують навіть, що там може бути стільки експонатів! Скільки різних за своїм призначенням речей! Багато людей переживають шок. Бо спочатку думають, що там буде якихось двадцять-тридцять експонатів... А потім бачать, що їх там сила-силенна! Мені ось потелефонували з Криму, що надійшло вітання від жінки з Шотландії, яка є міжнародним експертом з музеїв. Ейріс Маклауді дуже схвально поставилася до нашого музею. Її вразила велика кількість експонатів і їх автентичність.

— Чому ви дали своєму музею в Чорноріччі ім’я буковинця Івана Снігура?

— Бо це унікальна людина, яка навіть свого часу мала проблеми з КГБ за відданість українській справі, за глибоке розуміння ролі історії та краєзнавства у збереженні нації. Він був і моїм натхненником, і вчителем. Іван Снігур колись, може з півтора десятиліття тому, давав список високому начальству, що в нього є, і що він готовий передати для людей. І не відповіли йому по сьогоднішній день! Говорили і дуже багато обіцяли люди, наближені до влади, але віз і нині там. Не стане Івана Снігура і все розгребуть... А міг би бути унікальний, всеукраїнського масштабу, краєзнавчий музей в Чернівцях! У Івана Топала також нема однодумців його рівня, як нема і прямих нащадків. На жаль... І що буде з його музеєм через двадцять років? Дякувати Богові, я хоч на дочку Іванну можу сподіватися у випадку чого. Бачу, що вона не байдужа до справи мого житття, і мене це радує.

Сергій ЛАЩЕНКО
(січень 2013 року. Чернівці — Старий Вовчинець — Львів)

Газета «Кримська світлиця»





viagra watch movies