Наші друзі

Іван СНІГУР
А тая лозина - як світлая днина

Каталог творів (*.pdf)

Легендарний збирач старовини ( 09.06.2009р.)

Відомому буковинському колекціонеру, краєзнавцю Іванові Снігуру виповнилося 80 літ

Іван Снігур

Здається, немає в Чернівцях людей, які б не бачили на міських вулицях поважного чоловіка в незмінному старовинному солом’яному брилі. Заслуженого майстра народної творчості України Івана Назаровича Снігура найчастіше можна зустріти у виставочних залах, куди він неодмінно приходить, коли відкриваються художні виставки майстрів пензля.
Чи не завжди Івану Назаровичу надають слово для виступу, бо знають, що обов’язково скаже щось вартісне, запримітить те, на що ніхто не звернув увагу. Не поскупиться на гостре слівце, якщо справа того вартує.
Але на Івана Назаровича не ображаються, йому можна... Бо Іван Снігур каже правду і ніколи не лукавить, він – талант, хранитель старовини, людина-легенда...
„Наш Снігур складає неабияку конкуренцію сучасним електронним носіям інформації, – написала мистецтвознавець Тетяна Дугаєва про цьогорічного ювіляра в його книзі „Чернівці і чернівчани”. – Кожного, хто знає Івана Назаровича, вражає його феноменальна пам’ять та неосяжні знання минувшини Буковинського краю, історична хода якого набирає в його викладі стрункої системи і достовірності. Його виняткова ерудованість і всеосяжна обізнаність бентежать професійних істориків, археологів і краєзнавців, культурологів і нумізматів, мистецтвознавців та музейних дослідників. Крізь усе своє життя він несе самозречене стремління зберегти історичне минуле рідної землі, яка виплекала його цілісну натуру і незалежний характер індивідуума, відтак – парадоксальну вдачу вирізняти красу й гармонію буття. Чесноти Івана Снігура-ерудита стократ набувають вартості ураз, як йдеться про Снігура – фанатичного збирача й дбайливого хранителя старожитностей. Водночас талант та золоті руки Снігура-митця підносять його особистість до рівня непересічних постатей”.
Ця книга, як зазначає сам автор у слові до читачів, написана за матеріалами, які збирав упродовж 60 років. Задовго до виходу цього видання, коли про щось подібне навіть і не думалося, він записував розповіді чернівецьких старожилів, не зазначаючи їхніх імен і якихось дат, бо в радянський час це було небезпечно. Таких співбесідників у нього набралося понад три сотні, які не просто мали щастя народитися в Чернівцях, жити тут і працювати. Це були, як нині модно говорити, свідомі чернівчани, які цікавилися історією краю та його культурою. В колекціонуванні знайомств із цікавими людьми допомагала Івану Назаровичу вчителька іноземних мов пані Геровська, яку автор згадує добрим словом, бо вона підтримувала його захоплення і вселяла віру в їхню вартісність. Часто він сам був учасником чи свідком подій, які лягли в основу цього видання.
„Досі відчуваю, – зізнається Іван Назарович з високості прожитих літ, – що Вища сила керує і спрямовує моє життя, приводить у те місце, де я вкрай потрібний. Дякую Богові за таку ласку”.
У голодний 1946 рік юний Іван Снігур пішки прийшов у Чернівці з Грозинців Хотинського повіту, де народився 5 червня 1929 року. Він був найстаршою дитиною в родині, де підростало ще троє малюків. Сільську школу з румунською та російською мовами навчання мусив покинути, бо треба було орати, сіяти і збирати урожай, вчився на коваля, майстра з виготовлення візків. У 1945 році батько повернувся з війни інвалідом. На сімейній раді вирішили, що Іванко мусить їхати на заробітки. То був чи не найважчий період у житті Івана Назаровича. Мабуть, тому й подав до книги „Чернівці і чернівчани” цей „уривок” із свого життя. Без документів його на роботу не брали, і єдиним притулком у чужому місті стала залізнична станція, де зібралося багато голодуючих із Ізмаїльської області. В приміщенні вокзалу спати їм не дозволяли, і голодні люди розмістилися в ліску навпроти станції. Там цілодобово палало вогнище, біля якого дозволялося спати тим, хто приносив щось для підтримання вогню. У тому полум’ї горіли віконні рами, двері, меблі, картини в золочених рамах, які зносили з порожніх міських квартир. Через десять днів перебування в Чернівцях закінчилися продукти, які мав. Ходив немитий, невиспаний і втомлений, бо вночі розвантажував вагони з вугіллям і дровами, а зароблені гроші віддавав родині. Та найгірше чекало попереду. Коли на станції поставили військову охорону, щоб запобігти розкраданню вугілля і дров, і зовсім заборонили працювати тим, хто не має документів, майбутній колекціонер перебрався на міські смітники. Він спав на горищах покинутих будинків, вокзалах і в кочегарках, просив милостиню, опухав від голоду. Але якогось дня, лежачи на горищі триповерхового будинку, серед всілякого мотлоху, побачив стару бляшану терочку... „Я її уважно оглянув, – згадує Іван Назарович в автобіографії, – і в голові промайнула думка: я ж можу робити такі терочки з консервних банок, яких на залізничній станції багато валялося, їх викидали військові з потягів. Спустився вниз і побачив, що навіть у дворі валялися такі банки. При собі завжди мав клевчик, кліщі, напильник, голку, кресало і кремінь для добування вогню. З австрійського цвяха змайстрував невеличке долото. Попробував працювати, виходить! Того ж дня я випустив свою першу продукцію, а під вечір реалізував за 3 карбованці, які тут же витратив на кавальчик малая. Наступного дня, зробивши запас бляхи та дроту, пішов на Прут. Зробив аж три терочки, продав і відчув, що в мене є перспектива вижити. Працював наполегливо і навіть заощадив 19 карбованців, на які купив картоплі і крупи, котрі відніс додому”. Одного разу вирішив повезти свою продукцію до Коломиї. Разом з іншими безбілетними попутчиками стрибнув на перекладину між вагонами. Але там їх набралося забагато, тому вирішив вилізти на дах вагона. В останню мить посковзнулася нога, руки не втрималися за мокрий від дощу дах... Він не пам’ятав, як чужий чоловік привіз його на фірі до лікарні, де його підлікували, дали сорочку і старі військові штани і босого відпустили. Опираючись на палицю, добрався до свого горища, де приховав гумові постоли, взувся й із забинтованою головою пішов на міст через Прут. Просив стільки, щоб вистачило на шматок малая, а потім уступав місце іншому. На тому мості його й побачив далекий родич по матері, який працював у військовій частині на заготовці лісу, запропонував йому цю роботу. Відтак за пропозицією того ж родича Івана Снігура взяли столярем у військову частину, де його начальник – старший лейтенант Іван Кошуба допоміг з документами. З тимчасовим паспортом можна було виходити в місто і разом із солдатами навчатися у вечірній школі. Згодом вступив у художню майстерню кінотеатру імені З.Космодем’янської, відтак перейшов працювати художником-оформлювачем у художню майстерню і на все життя залишився в Чернівцях, де „працював і вивчав усі його закутки”, оволодів багатьма ремеслами. Та найбільше таланти й здібності майстра проявилися в лозоплетінні. Він створив унікальну колекцію художніх виробів, передавав свій досвід послідовникам, щоб не згубилося давнє буковинське ремесло. У книзі „Чернівці і чернівчани” Іван Снігур постає як краєзнавець, якого цікавила історія краю, його багата й вишукана архітектурна спадщина, життя і побут буковинців. Це захоплююча розповідь, яка починається з 1868 року, коли в будинку отця Драчинського в селі Товтри одружувався молодий богослов Євсевій Андрійчук. На весілля прибуло багато українських священиків та інтелігенції, які „дійшли до ухвали про заснування „руського товариства”. А через три місяці відбулося перше зібрання товариства „Руська бесіда” і сталося це 14 (26) січня 1869 року. Так 140 років тому почалося національне відродження українського краю, який звільнився від чужоземної окупації лише в 1991 році. На ниві відродження працювали видатні особистості, про яких автор розповідає з особливою теплотою і шаною. Як і простих людей, з якими зводила його доля на довгому шляху. На сторінках ошатної книги вони ожили у світлинах і добрих спогадах.

Людмила ЧЕРНЯК.
http://gazeta-bukovyna.cv.ua/main/09.06.2009/index.htm

 

Нема пророка у своїй Вітчизні.
Принаймні, при житті.

«Проста біблейська істина діє при всіх часах і народах. Український народ і наш час — не виняток.

Буковина ще колись буде гордитися, що її дорогами ходили ноги Івана Назаровича Снігура, заслуженого майстра народної творчості України. Чернівці будуть пишатися тим, що Іван Назарович майже все своє свідоме життя прожив тут. Це він для Буковини, для Чернівців, для України зібрав і зберіг таке багатство, про яке інша країна могла б тільки мріяти. А якби мала таку людину в себе, то осипала його б сріблом-златом, створила б йому всі умови для кращої творчої праці. Колись всі ми ще пошкодуємо за цими роками, коли до Івана Снігура і до його діяльності ставилися абияк. Це буде колись...

Сьогодні ж Івана Назаровича по-справжньому оцінили його односельці з Грозинців Хотинського району. Саме звідси в часи румунської окупації почався хід Снігура у вічність. Тоді ще маленьким хлопчиком він одразу відрізнився від своїх однолітків. Слухняний, роботящий, допитливий — хотів знати все і негайно. Його улюблений дідусь Михайло намагався передати мудрість життєву і розум селянський щодня і щогодини. Малому Іванкові тоді не терпілося завершити всі свої домашні справи, дочекатися неділі, аби потім цілий день слухати старого мудрого бесарабця, вловлювати кожне його слово, запам’ятати якнайбільше цікавих і розумних оповідок, а згодом передати людям. У ті роки цього не вдалося. Румунська окупація позначилася на шляху Івана Назаровича тим, що не дала йому відповідної світської освіти.»... «Жоден зайда на нашій землі не хотів, аби українці вчилися. Їм так легше було тримати у покорі цей народ, цю націю. Друга світова війна глибокою раною пройшла через душу підлітка. А після війни стало найстрашніше. На Бесарабії» ... «організували штучний голод. Люди вимирали цілими селами. Чудом тоді залишився живим Іван Назарович Снігур. Голодні роки завели його до Чернівців, де вмілі, золоті руки вберегли від голодної смерті. Як буковинський дуб чіпляється корінням за землю, так міцно вчепився за життя Іван Снігур. І вижив. Бог не дав йому тоді вмерти. Він зберіг митця для Чернівців, для Буковини, для України, для всього світу.

Ми не відаємо, яким чуттям Іван Назарович вловлює те потрібне і прекрасне, повз яке інші проходять, не звертаючи ніякої уваги. Через роки ті речі, які зумів зібрати і зберегти Майстер, стають неоціненим багатством.»

... «грабували резиденцію митрополитів (теперішній університет) і палили ікони. Люди спокій-но дивились і не заважали. Тільки Снігур буквально кидався у вогонь, вихоплював з нього дорогоцінні шедеври і ховав у місцях, відомих тільки йому. Через роки і десятиліття йому “нагадають” ці геройські вчинки. І відплатять так, аби на все життя запам’ятав. У 70-і роки за-проторять до в’язниці, навішають ярлики, битимуть, катуватимуть... І ніхто, навіть слідчий, котрий катував його (живе досі в Чернівцях і ходить по місту в темних окулярах — П. К.), не розумів, для чого він це робить. І судді не розуміли, і ті, хто давав вказівки судити Снігура, не розуміли. Але робили свої темні справи.»

... «Розпинали Снігура, топтали його, катували, голодом морили, а він жив. Назло всім зловмисникам жив і творив. Творив так, що його творами весь світ захоплюється. Хіба не Параджанов першим звернувся до Снігура за допомогою, коли знімав “Тіні забутих предків”? Хіба не у Івана Миколайчука і його “Білого птаха з чорною відзнакою” Іван Снігур був етно-графічним консультантом? А хіба не він особисто створив музей Федьковича в Путилі? Невже все забули?! Чи невигідно сьогодні пам’ятати?! Бо багато з тих, хто раніше Івана Снігура в катівні запроторював, ще й сьогодні при владі (вже українській) міцно сидять.

Великий Майстер їх збоку лишає. Не звертає на них увагу. Творить так, як Бог талану дав. Робить те, що для Вічності корисне буде. Служить Україні так, як повинен би це робити розумний, слухняний син.

Нещодавно Іван Назарович написав другу книгу під назвою “Грозинці на крилах історії”. Про своє рідне село. Він виконав обітницю, яку дав колись своєму дідові Михайлу. Через десятиліття він доніс до людей велику і мудру правду свого діда разом з правдою, яку сам встиг пізнати. На презентації цієї книги у клубі рідного села ніде було стати. Прийшли всі. Вшанували Майстра, вклонилися йому за працю, за правду.

Грозинчани мають свого пророка.

А Буковина і Чернівці (вірніше, дорогі наші керівники ) досі чогось чекають. Чи не смерті Майстра?! Аби після того, як він відійде, розграбувати все те багатство, яке для людей хоче залишити Іван Назарович Снігур.

Ми вже кілька років підряд бачимо, як на різних рівнях чиновники б’ють себе в груди і рвуть на собі краватки (ледь землю не їдять) запевняючи, що вони все зроблять для того, аби був музей тих речей, які Снігур хоче залишити Україні. І де той музей?!

Брехуни! Великі брехуни живуть поряд з Іваном Назаровичем Снігуром у Чернівцях. Але він за своє життя бачив таких немало. Вони його знають одного. Вони відійдуть без слави і без майбутнього. Іван Назарович Снігур уже вписаний великими літерами в історію України та її народу.»

Скорочено.
За матеріалами  статті Петра КОБЕВКО

http://www.chas.cv.ua/arhiv/44-02/art.htm